Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:
— Думав, що ви можете злякатися…
Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:
— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…
Румі всміхнувся.
— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.
— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.
— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.
Він швидко глянув на вченого:
— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.
— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.
II
Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.
Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.
Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:
— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!
— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…
Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.
Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…
Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.
— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?
— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.
— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.
— Недаром, — підтвердив Румі.
— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.
— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви думаєте, чому?
— Не знаю, — розгублено мовив учений.
— І я не знаю. Отже, треба йти його стежкою.
— Дивна логіка, — знизав плечима Василь Кузьмич.
— Хочете перевірити його рецепт, то йдіть його дорогою.
“Певно, він має слушність. У всякому разі варто рискнути”, — подумав Василь Кузьмич. Він був не з боязких, але даремного риску не любив.
Вони перевзулися в чокої — легкі мисливські черевики з сириці — і взяли на плечі важкі рюкзаки. Стежка то круто йшла вгору, то петляла між скелями та камінням. Василь Кузьмич і Румі не звертали з неї. Тут нічого мудрували: стежку проклала не одна людина. її прокладали і перевіряли тисячі людей протягом багатьох років. І коли стежка в’ється змійкою, значить, так легше вибиратися на гору. Якщо обходить камінь — ненадійний камінь, обходить струмок — небезпечний струмок. Точніше кажучи, стежку не прокладають, а творять — як пісню, як легенду.
Ось стежка побігла вниз, і Румі застережливо підняв руку.
Перед ними лежала Гадюча ущелина. Вона нічим не відрізнялася від інших ущелин — яскрава зелень з густими тінями, з неї стирчали посріблені щербаті скелі. Ущелина очікувала людей мовчки, без зловісного сичання і промовистого шелесту.
Румі дістав ножа, зрізав дві гілки, обстругав. Одну дав Василеві Кузьмичу.