— Трохи.
Якби хтось інший був на його місці, я б здивувався з цього запитання.
— А наслідки близькі до нульових?
Треба щось відповісти. Якби ж то знайти потрібні слова… А він не жде.
— Введи в медицину термін: безнадійно хворий. Щоб лікарі знали, кого боятися…
Тепер він почне розвивати цю думку. Він чотирнадцять років був моїм командиром. Коли всюдихід розбився об рифи і ми опинилися в крижаній воді, він сказав, що десь недалеко починається тепла течія, і розвивав цю думку майже три години, поки нас не помітили з вертольота.
— Не катуйся даремно, друже. Ще трапляються хворі, які не хочуть одужувати. Тобі треба відпочити й добряче подумати про все це…
— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше.
Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним. Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі став ще слабший, я не міг стерпіти.
— Ну, ну, не гнівайся. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?
— Сімнадцять.
Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.
— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.
Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка, зрештою, переливання крові. Словом усе, що вже довело свою неспроможність. А для мене перевести його означає закінчити нарешті безсонну вахту, зняти з себе разом із халатом відповідальність, піти додому, виспатись… У медицині трапляються випадки, коли нічого вже не можна зробити. Мій модулятор теж не всесильний.
Його очі зацікавлено дивляться на мене, вивчають… Невже він запропонував усе це навмисне? Зневірився в мені, в моєму модуляторі й вирішив допомогти усунутися? Від нього можна цього сподіватися. Він був дуже простий у поводженні, кожного з нас називав на ім’я, але ми називали його тільки Командиром…
— То що, не хочеш перевести? — знову поцікавився він.
— Ні. — Здається, я сказав це надто різко. Його погляд став здивованим.
— Ти ж знаєш, що модулятор всесильний, — бадьоро промовив я. — Він здатний вилікувати кожного. Треба тільки знайти характеристику модуляції для твого організму.
— Одну-єдину! — змовницьки підморгнув він.
— Авжеж.
— Серед скількох?
Я зрозумів, що попав у пастку. В медичній “біографії” Андрія була електрична картка його організму, але її складено дев’ять років тому. Тоді модуляторів ще не було. І я не знав головного — номера модуляції. Отже, не знав основного — ритму. І штучний мозок модулятора не міг мені допомогти в цьому…
— Комп’ютер працює весь час, — промимрив я. — Раніше чи пізніше, але ми знайдемо…
— А скільки маємо часу?
Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?
Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:
— Ти знову зануриш мене в електромагнітні проводи?
— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.
— А що, я базікаю в маренні?
Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.
— Ти кликав матір. Просив, щоб вона заспівала тобі пісню…
— Он як… Пісню… А знаєш, яку саме? Він спробував заспівати, та в горлі заклекотало, і мелодії не вийшло.
— Не напружуйся, — попросив я ї ласкаво поклав руки йому на плечі.
Його м’язи покірно розслабилися. Мабуть, він не протягне й доби…
Раптом у його погляді співчуття змінилося жалем. Безперечно, він помітив мою безпорадність.
— Почекай, дай згадати… Ти багато розповідав мені про модулятор. Тобі потрібен номер модуляції, характеристики ритму… — Його погляд став напруженим. Різкі зморшки прорізали лоб, і безпомічний конаючий чоловік знову став схожий на Командира, який водив нас на штурм безодні Аль-Тобо.
— Ось що, друже, ти коли передав повідомлення моїй матері?
— Позавчора, — відповів я, не розуміючи, куди він веде.
— Вона прибуде з хвилини на хвилину.
— Ну то й що?
— Ти виконаєш моє прохання, друже. Пустиш її сюди, і вона заспіває.
Мені забракло слів. Що можна відповісти на це божевільне прохання?
— І постарайся запам’ятати — хай усе буде так, як завжди. Нехай модулятор працює. Мати не завадить ні йому, ні тобі.
Він говорив таким тоном, ніби віддавав команду.
Він ніколи не підвищував голосу. Говорив просто, а ми виконували все навіть тоді, коли здавалося, що його слова абсурдні. Так ми йому вірили.
Звичайно, він мав на це право, бо ризикував більше за інших, вибирав для себе найважчі місця. Але Павло був відчайдушніший, Ілля — дотепніший, Сашко — ерудованіший. Проте всі ми підкорялися тільки йому. У нас Командирів не призначали, як колись, а обирали. Та коли б нам довелося тисячу разів обирати, ми обрали б тільки його. Чому?
Зморшки на Андрієвому чолі розійшлися, куточки губ опустилися. Таким я його бачив дуже рідко. Навіть у сні його обличчя розслаблювалося не повністю — за довгі роки він звик до стану постійної готовності діяти, приймати рішення, відповідати не тільки за себе, а й за інших.
Я увімкнув четверту програму — підготовчу. Вийшов у коридор. Побачив медсестру і, клянучи себе за слабкість, попросив:
— Зайдіть до приймальної, розшукайте Віру Савеліївну Городецьку і приведіть до мене.
Поспіхом повернувся в палату. Чому я виконав дивовижне прохання Андрія? Спрацювала звичка виконувати розпорядження Командира, підкорятися його наказам, вірити в його слова. Я порушив святий закон медицини — бачити в кожному хворому тільки хворого. І справді, що лишилося від колишнього Командира в цьому немічному, безсилому тілі, в хворому мозку із запаленими клітинами, в незрячих очах і потрісканих губах.
Двері відчинилися:
— Городецька тут, — мовила сестра.
Огрядна літня жінка. Змарніле обличчя, круглі злякані очі. Навіть важко повірити, що це мати нашого Командира.
— Йому дуже погано?
Краще нічого не відповідати.
— Ви мені не відповіли, лікарю.
Замість відповіді я виразно подивився на неї і помітив, що з відчаю вона стулила губи. От-от заплаче й закричить: “Врятуйте його, зробіть що-небудь!”
Я почув короткий стогін і пошукав поглядом склянку.
— Що можна зробити, лікарю?
Так, це її слова, в кімнаті, окрім нас і Андрія, нікого. її чоло прорізали знайомі мені зморшки, очі гостро й сухо блищали. Виходить, перше враження було помилкове? Мати й син… У них так багато спільного!
— Андрій просив… — Я затнувся. Кому співати, людині, що лежить непритомна? І все ж доказав: — Просив, щоб ви йому заспівали пісню… Сказав, ви знаєте яку…
Я уважно подивився їй в обличчя. Не зрозуміла. Навіть не здивувалась. Але подив відбився не на обличчі, а в словах:
— Зараз?
— Зараз, — видавив я, пропонуючи їй склянку з тоніком.
Вона похитала головою, тихенько кашлянула і заспівала.
Низький приємний голос. Я скоса глянув на Андрія. Його обличчя було, як і раніше, синьо-бліде, очі незрячі, напівприплющені. Чого я жду? Дива? От як далеко заводить людину звичка вірити в чиюсь непогрішність!
Я рвучко підтягнув мікрофон і наказав:
— Міняю програму…
Хотів було сказати “на сьому”, та подумав: а що, коли зразу перескочити на одинадцяту? Чи не викличе це стресу і перенапруження нервових вузлів? Але потім можна перейти на дванадцяту, і це мине для нього безболісно…
— Ще співати?
Зовсім забув про неї і про її пісню” Я хотів вибачитися перед жінкою, проте не встиг цього зробити, бо саме глянув на Андрія. Певно, ніхто не помітив би в ньому зміни. А я помітив: він уже не облизував губи, вони навіть трохи порожевіли. А може, мені так здалося?