Через кілька днів учасників експедиції помітили з літака. Вони полетіли до міста, щоб незабаром знову повернутися в пустелю. Та здійснити відразу це їм не вдалося. Загинув Олексій Федоров — трапився вибух у лабораторії. Він пролунав саме в той час, коли Олексій досліджував речовину статуї. Один з лаборантів стверджував, що виною тому була саме та речовина, котра діяла як дуже сильний фермент — прискорювала одні реакції й уповільнювала інші. Через це, мовляв, і спалахнула вогненебезпечна рідина…
Михайло Григорович почав готувати нову експедицію. Цього разу Світлана не могла супроводжувати чоловіка. Два місяці тому вона народила сина. Професор-історик занедужав. Михайло Григорович сам вилетів у пустелю. По дорозі він почув цікаву легенду.
“Великий аллах і пророк його Магомет! — розповідав один з провідників. — Насолоди раю дарує він вірним, а невірних спопеляє, і сліду від них не лишається, як не лишилось його від стародавнього народу газруф. Послухайте історію, яку розповідали нам батьки, а батькам — діди. Давно-давно, багато віків тому, через пустелю Харан йшли кочівники. Вони тікали від ворожих племен, які наслав на них аллах за гріхи їхні. Кочівники гинули від спеки і спраги, і животи їхні присихали до спин. Страшний гнів аллаха!
Одного дня кочівники побачили, як від сонця відірвався шматок і почав падати на землю. Він збільшувався на очах, перетворюючись у вигнуту вогненну шаблю. Кочівники впали ниць, затулили вуха, щоб не чути жахливого реву і свисту. І тут страшенний ураган налетів на них, і через кілька хвилин від усіх чоловіків і жінок лишилося всього троє. Ще багато днів блукали вони у пустелі, і тільки один з них дістався до людей, щоб розповісти їм про все, що сталося…”
Михайлові Григоровичу вдалось у рукописах одного стародавнього історика знайти оповідь, схожу з легендою. Історик згадував про зірку, що впала на землю, про ураган і загибель кочового племені.
І тоді у археолога виникла здогадка: можливо, в пустелі колись приземлився космічний корабель? Пришельці на знак свого перебування на Землі поставили ці статуї.
Михайлові Григоровичу нетерпеливилося швидше перевірити свою гіпотезу.
…Він стоїть перед статуями — змужнілий, строгий, задумлений, людина, котра навчилася стримувати свої почуття. Скільки він пережив за цей час! Шукання, хвилювання, захист дисертації, народження сина…
Потім він подумав про Світлану. Пригадав залишки старовинного міста, відкриті в цій же пустелі. У руїнах одного будинку він знайшов гіпсову жіночу голову. Тепер вона виставлена у музеї, і кожен, хто дивиться на неї, дивується, яким чудовим може бути обличчя простої жінки, коли вона кохає, і кожен хоче бути гідним такої любові.
“Це все, що залишилось від життя і праці невідомого скульптора, — думає Михайло Григорович. — Але хіба цього мало, коли люди стають вищі і чистіші, глянувши на його сина, і правнук, і їхні діла…
Він уявив собі, що лишиться від нього самого: досліди, нариси, знахідки. У них втілений клаптик історії, що завжди вказує шлях у майбутнє. І ще зостанеться син, і син його сина, і правнук, і їхні діла…
Краєчок сонця ще висів над обрієм. Здавалось, що там плавиться пісок і тече вогненною масою. Налетів вітер, і пісок зашелестів. Тільки статуї стояли нерухомо.
Михайло Григорович знову подумав, що такими ж нерухомими вони були всі ці п’ять років. Час плинув мимо них, як пісок…
І все ж Михайлові Григоровичу здавалось, що тут відбулися певні зміни. Він не міг збагнути, які саме. Тоді вийняв з кишені бумажник, розкрив його… Дістав фотокартку… Ось він, Михайло, ось Світлана, навпроти статуї… Але що ж це? Не може бути! Не може…
Михайло Григорович переводив погляд з фотографії на статуї і знову на фотографію. Апарат не міг помилитись. Може, помиляються його очі? Він підійшов ближче, відступив. Ні, і очі не помиляються.
На фотографії жіноча статуя стоїть прямо, опустивши руки, а зараз вона змінила положення: трохи зігнуті ноги в колінах, ліва рука простяглася до ноги, де відбито шматок. А статуя чоловіча, що стояла впівоберта до жінки, зробила крок вперед, немов захищаючи її. Права рука піднята догори і тримає якийсь предмет.
Що все це означає?
Михайло Григорович нічого більше не відчував, не міг думати ні про що, крім скульптур. Його очі пломеніли, крізь коричневу засмагу на обличчі проступив легкий рум’янець. Тепер він здавався набагато молодшим. Пригадав слова Світлани: “Ніяк не можу позбутися від враження, що вони живі…”
Ритм його думок порушився, у пам’яті спливали уривки відомостей: слон живе десятки років, а деякі види комах — кілька годин. Але якщо підрахувати рухи, які робить за своє життя слон і комаха, виявиться, що їхня кількість приблизно рівна. Обмін речовин і тривалість життя не мають певного відтинку часу. У різних видів істот вони різні, причому ця різниця коливається в дуже широких межах. Так, весь розвиток крупки закінчується за п’ять-шість тижнів, а секвойя розвивається кілька тисяч років.
Все ясніше і ясніше вимальовувалась головна думка. Навіть у земних істот відтинки часу, за які протікають основні процеси життя, настільки різні, що один відноситься до іншого, як день до десятиріччя або століття. Миша, скажімо, повністю перетравлює їжу за годину-півтори, а змія — за кілька тижнів. Ділення клітин деяких бактерій відбувається щогодини, а клітин багатьох вищих організмів — раз у кілька днів. У кожного виду свій час, свій простір, свої відрізки життя… Швидкій комасі молюск здався б закам’янілою брилою. А якщо взяти явище анабіозу…
Статуї стояли перед археологом абсолютно нерухомо. Та він вже здогадувався, що їхня нерухомість уявна, що це зовсім не статуї, а… люди. Люди з іншої планети, з іншого світу, з іншого часу. Наше сторіччя для них — мить. Певне, всі процеси у їхньому світі протікають в іншому, уповільненому ритмі.
П’ять років знадобилося жінці, щоб відчути біль у нозі і почати реагувати на нього. Стільки ж часу треба було чоловікові, щоб зробити один крок.
П’ять років… Він, Михайло Григорович, за цей час прожив велике життя, знаходив і втрачав друзів, пізнавав самого себе. Він звідав і муку, і біль, і відчай, і радість, і горе, і щастя. А нервові імпульси цих істот повільно повзли по їхніх нервах, сигналізуючи жінці про біль, чоловікові — про небезпеку. Жінка, яку вважали статуєю, всі ці роки опускала руку до пораненого місця, а чоловік робив свій єдиний крок.
Це здавалось неймовірним, але Михайло Григорович добре знав, що в природі все може бути, що багатогранність її невичерпна.
“Минуть ще десятки літ, — думав він. — Помру я, помре мій син, а для них нічого не зміниться. Наш час омиває їхні ступні і мчить далі, безсилий перед ними. І всі наші страждання, наші радощі і муки для них не мають ніякого значення. Вони оцінять справи лише цілих поколінь”.
І тут же Михайло Григорович запитав себе: “Чи оцінять?” Все може статися інакше. На захист жінки, котрій ненавмисне п’ять років тому заподіяли біль, чоловік підняв зброю. А коли вона вистрілить? Скільки років мине? Сотні, тисячі?.. А що це за зброя? Яка її дія? І що зробити, щоб вона не почала діяти?..”
Михайло Григорович зупинив потік запитань. Звичайно, справитись з пришельцями люди Землі можуть дуже просто. Можна вибити зброю з рук чоловіка. Можна зв’язати сталевими тросами цих істот. Врешті-решт, перемагає той, чий час плине швидше!
Але це не вихід із становища. Треба порозумітися з пришельцями, взнати про їхню батьківщину і розповісти їм про свою планету. А як це зробити? Адже запитання, поставлене сьогодні, дійде до їхньої свідомості через десятки років, і минуть ще сотні літ, доки вони дадуть відповідь на нього.