Обличчя старпома набуло холодного й пихатого виразу. Доброзичливість злетіла з нього, немов фальшива позолота.
— Я вмію програвати, — різко мовив моряк. — Він розстебнув “блискавку” на мішку. Блиснув жовтий метал. — Золото. Злитки. Південний Африка.
Слова дзвеніли, наче монети.
— Чому немає квитанції? — запитав Георг, міркуючи: “Він знову приготував слова. Він сказав би не “вмію програвати”, а “вміти програвайт”. Він приготував і слова, і позу…”
— Вивозити без оплати. Ви знаходити — вам будемо платити премій.
Георг зазирнув у сині очі. Вони були напрочуд виразні. Навіть злість не псувала їх. Довгі вії тріпотіли, наче крильця метелика.
— Скільки тут золота? — поцікавився Георг.
— Шість тонн.
Георг прикинув розміри збору. Відтоді, як було налагоджено промислове виробництво золота у ядерних реакторах, ціни на нього впали, але мито все-таки складало чималу суму. Проте не ці підрахунки збудили у митника нову підозру. Там, у глибині синіх очей, за злістю й удаваною пихатістю він помітив іскорки ретельно прихованого торжества. “Подорож до Байкалу, в цьому вся справа…” — подумав він і сказав:
— Будь ласка, вийміть злиток.
— Прошу.
Надто вже великий злиток. Мабуть, кілограмів сім-вісім. А тримає його старпом без будь-якого зусилля.
Георг узяв злиток з рук старпома й зрозумів, що не помилився у припущеннях. Повернув злиток кілька разів, ніби зважуючи, і помітив лінію розрізу. Перш ніж старпом встиг отямитися, Георг натис приховану пружину й відкрив кришку золотої посудини. Так, це була саме посудина, вщерть наповнена прозорою рідиною.
Георг не дивився на моряка — зважив на його самолюбство. Він і так добре уявляв, що коїться із старпомом. “Ось чому він з такою готовністю йшов на те, щоб сплатити мито за золото. Ще б пак! Адже воно не становило б і десятої частки тієї суми, яку доведеться сплатити тепер”.
У посудині була чистісінька питна вода з Байкалу, один літр якої на ринках багатьох європейських країн коштував у сім разів дорожче за кілограм золота…
ЗА ПОРОГОМ ЧУТЛИВОСТІ
Перше, що Віталій почув, прокинувшись, — тихе поскрипування паркету. Потім долинуло подзвякування ложечки у склянці.
“Може, хтось увійшов у кімнату?”
Віталій розплющив очі. Побачив знайомий стіл, на ньому бронзову статуетку індійської танцівниці. Він чітко розрізняв у неї на руках браслети, а вони ж були шириною менше міліметра.
“Невже ранок? Проспав?”
Він глянув на будильник — перша година ночі. Штори на вікнах спущені. В кімнаті повинна бути абсолютна темрява.
Віталій ковзнув поглядом по стелі. На люстрі нерухомо сиділа муха. Він помітив поблискування крилець, розрізнив навіть її ніжки. Мабуть, дослід удався.
Щоб остаточно переконатись у цьому, Віталій вирішив випробувати й нюх. Вдихнув повітря, відчув міцні пахощі духів “Білий бузок”. Згадав, що кілька днів тому сюди заходила Олена.
Ніякого сумніву в успіху досліду не було.
Нестримна радість переповнила все його єство. Він переступив поріг доступності! Він — перший з людей — здатний чути те, чого не чує насторожене вухо антилопи, бачити те, чого не помічають у темряві очі кішки, відчувати запахи, які не вловила б найкраща собака-шукач.
У світі навколо людей існує безліч речей і явищ, які без допомоги приладів не можна відчути і пізнати. Слабкі випромінювання, незначні коливання повітря тощо не викликають реакції органів чуття людини, не досягають порога подразнення, коли виникає нервовий імпульс.
Це поріг, яким природа відгородила від людини тисячі таємниць. А він, молодий учений, переступив цей поріг. Він брав участь у створенні препарату, який може змінювати властивості нервових клітин і тим в сотні разів підвищувати ступінь чутливості. Правда, професор попереджав його про небезпеку вживання цього препарату.
“Природа дуже і дуже передбачлива, — навів він свій улюблений вислів, який вже добре надокучив Віталію. — Її обмеження часто виконують роль захисту, і переступати їх треба обдумано, інакше…”
Віталій не хотів зараз згадувати слів професора. Йому набридли досліди повільними кроками: мікроби, морські свинки, кролики, собаки… І, на словах відмовившись від рискованого експерименту, все ж таки через місяць він вирішив здійснити його.
Подумати тільки, які перспективи відкриває препарат перед людиною! Що б, наприклад, міг зробити розвідник, якби його чутливість підвищити в сотні разів? Або спортсмен? Чи космонавт на незвіданій планеті?!
Віталій взяв зі столу блокнот і записав перші відчуття, враження і думки. Потім сів на ліжко, сунув ноги в капці.
Ого! Його нове становище зв’язане з дрібними неприємностями. Адже раніше він ніколи не відчував, що лівий капець тісний.
Віталій перекинув через плече рушник і пішов у ванну. Пішов повільно, прислухаючись до різних звуків, які викликав кожний його крок.
Відкрутив кран. Плескіт води приголомшив його, ніби шум водоспаду. Звично підставив руки під срібний струмінь, скрикнув і тут же відійняв їх. Холодна вода, котрою він щодня вмивався, тепер обпікала.
Вихід знайшов одразу. Поставив на вогонь чайник. За хвилину налив у кружку води, але знову невдача. Тепла вода здавалась окропом. Довелося розмішати з холодною.
Раптом — пронизливий тріскучий звук. Віталій не відразу збагнув, що це він так чхнув. Звідки у нього такий нежить? Що за чортовиння? Адже він ніколи не застуджувався. Невже переохолодження?
Та марно, будь-які переваги пов’язані з певними незручностями. Треба навчитись орієнтуватись у новому становищі, освоїтись з ним, звикнути. Адже здібності людських організмів розвивались і вдосконалювались протягом тисячоліть, передавались по спадковості, люди їх освоювали поступово, з дитинства. Звикне й він.
Коли Віталій повернувся до кімнати, годинник показував уже пів на четверту. Треба поспішати. Вплив препарату закінчиться через кілька годин.
Куди ж піти найперше? З чого почати випробування? Віталій згадав свої медичні гіпотези. Його організм має тепер підвищену реактивність. На нього подіяло навіть мізерне охолодження. Зате він здатний блискавично відчути збудника інфекційної хвороби і так само миттєво утворити антитіло.
“Я хворітиму недовго і не так тяжко. Адже недуг не встигне по-справжньому розвинутись. Збудник має певний термін розвитку, і мій організм швидко справиться з ним, поки той не встигне розмножитись, — думав Віталій. — Як перевірити це?”
Згадав, що до інфекційного відділення, де працює брат Микола, привезли кількох хворих на черевний тиф. Отже, спочатку до Миколи!
Він вийшов на вулицю. Його морозило. Ніколи не думав, що літній вітерець може бути таким неприємним. Чи вдасться знайти таксі?
Його вухо вловило шум автомобіля. Він перейшов на другий бік вулиці і став чекати. Шум ставав сильнішим, але машини не було видно.
“Ну, звичайно, я ж можу її чути за кілька кілометрів, — згадав він. — Мине хвилин десять, перш ніж вона з’явиться”.
Чекаючи таксі, він почав спостерігати за сірою в смужечку кішкою, яка вийшла з будинку, що навпроти. Кішка швидко вилізла на браму, потім із спритністю, якій можна було позаздрити, перелізла на дерево. Вона підняла голову, вдивляючись у рясне гілля. Мабуть, шукала гніздо.
Він чхнув і закашлявся. Кішка злякано завмерла на місці, потім майже скотилась з дерева і кинулась в найближчий під’їзд. Груди стрясав кашель. Розриваючи кишеню, Віталій вихопив зовсім мокру носову хустку.