— Доведеться перевіряти машину по вузлах.
— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.
— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.
За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!
Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.
Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:
— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?
В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.
— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.
— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!
Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:
— А ти, старий, забуваєшся.
— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!
— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.
— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями?
— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.
— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.
— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.
На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:
— Мої накази не обговорюються.
— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання.
— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло?
— Починаю розуміти, — відповів.
Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:
— Ну як?
— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.
— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.
— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.
— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…
— А хто ж він?
— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…
— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.
Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:
— Слухаю.
— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.
— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.
— А… Здається, пригадую… Що треба?
— Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я.
— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо,
— Але ж у даному разі…
— В наказі нічого немає про винятки.
— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.
— Наказ — мій.
— У нього слід внести застереження.
— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.
Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?
— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?
— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?
— Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.
— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.
Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.
— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.
Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.
— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, — сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…
Романове обличчя розчаровано витягнулось. “Ну, то й що?” — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.
— І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?
— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…
— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!
Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:
— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…
КОМПРИЗРОЗ
Щоки Петра Ілліча покрились плямами.
— Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку.
— У чому справа?
Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав:
— Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались…
— Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором.
— Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…
— Що ж тут поганого?
Він загадково посміхнувся:
— Ось подивитесь, як вони це роблять.
Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.
Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:
— Швидше! Жвавіше!
Або:
— Є шпали! Нема шпал!
Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:
— Дозволяєш?
У відповідь лунало одне з чотирьох: “Швидше!” чи “Жвавіше!”, “Є шпали!” чи “Нема шпал!”
Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.
Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:
— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!