— Патологічна безтурботність, — сміючись, підсумував Гаел, — ну, добре, дитино, знаєш, що ми тепер зробимо?
— Вшити когось, чи що? Для повернення мені душевної рівноваги і віри в майбутнє, га? Десь тут був мій чорний список…
— Е ні, поки не навчишся нормально в’язи скручувати, не візьму я тебе на мокре діло, і не проси.
— Що мені діла до твого мокрого діла? Тримай своє діло в сухому місці і будеш спати спокійно всю ніч.
— Тьху на тебе, пошлячка. Я випити пропоную. Тут таке чудове місце є, з винним погребом. “Мансарда” називається.
— А-а, мрія поета. Де вже мені відмовлятись?
“Мансарда” виявилася миленьким таким ресторанчиком, де дійсно можна було дістати будь-яке вино, вироблене в Яснізорії. На півдні країни справді ростуть чудові виноградники, які в свій час постраждали від гніву Хухра IVго, званого в народі Хухром-Маразматиком, що втратив печінку в боротьбі за тверезість. Після того він, здається, втратив і останні мізки, і за його наказом члени товариства боротьби за здоровий спосіб життя під лозунгом “Алкоголю — ні, народу — витверезники” понищили чимало першосортних виноградників. Після такої ідеологічної обробки те вино, кажуть, набуло різноманітних лікувальних властивостей, ну як, від доторку помазаника божого.
Гаел замовив пляшечку міцного червоного, типу кагор. Зав’язалася невимушена бесіда.
— Поясни, все ж таки, — звернулася я до товариша по пляшці, — чому в нашого геніального хресного батечка такі вульгарні методи запрошувати даму на вечірку?
— Страшні Люкові посіпаки? То ще що, от якби він справжніх емісарів підіслав! Скажімо, Асмодея… Той здатен на все.
— Той, котрий Єву спокусив?
— Ех, героїчний епос… — Гаел мрійливо усміхнувся, — А твої знайомі, то ж Люковий улюблений жарт, заснований на контрастності сприйняття. Тут тобі смердючий Гронгад, а ось — сонцесяйний Люк з парфумами от кутюр.
— Он воно що, — я зосереджено розглядала келих з іскристим нектаром, — може й варто було… А Бішоп таке витворив! Почав матюкатися латиною, від чого, звісно, шестаки полякалися, як прусаки в зоні руйнівної дії домашнього капця і запросилися додому, до тата.
— Це цей твій, демо-но-лог? Екзорцизм влаштував? — Очі Гаела були веселі, як перший день без нежиті, — Ти знаєш, я вже хочу з ним познайомитися. Лисий такий, в окулярах?
— Та ні, — я відчула, як від благодійного впливу солодкого зілля в мені прокидається картярський азарт, — зовсім ні. Він молодий, стрункий, високий. У нього чудові карі очі, а коли він одягає комірець стоєчку…
Гаел обережно поставив свою склянку на стіл і скрипнув зубами.
— Ну, зрозуміло, тоді звичайно, можна терпіти будь-якого придурка.
— Не придурка! — образилася я за заочно завжди зі мною присутнє уособлення невмирущого авторитету, — хоча б тому, що це ставить мене у позицію дурня.
— Логічно.
Пальці Гаела повільно ковзнули вздовж гладенького корпусу пляшки. Я затримала подих, відчуваючи, як тіло наповнюється зрадливою слабкістю. По п’яні (на першій стадії!) так відчуття загострюються, нема спасу! На щастя, я знайшла застосування своїй увазі.
— В тебе каблучка зі справжнім рубіном?
Він простяг мені масивну золоту каблучку для доекзаменації. Камінь, схоже, справжній. На оправі латинкою було вирізьблено: “Університет Герарта, випуск ’61 — ’65”.
— Ти навчався в Амайрані? — вражено запитала я.
— Факультет держ. управління, Університет Герарта, — гордо повідомив він.
Я поміряла каблучку на всі можливі пальці — спадає навіть з великого. Щоби не мучитись всілякими комплексами, я повернула Гаелові його власність. Я ще хотіла запитати — щось важливе, але тут нашу балачку було перервано, і я зовсім втратила линву власної мислі.
— Ей, дами-господа, ви мусіте замовити пісню, — звернулася до нас якась весела жіночка. Одягу на ній було — як на коневі збруї. Символізує лише причетність до людської цивілізації, та мало що ховає навіть від роззброєного ока. Хоча ноги у неї, скажу я…
— А що ви співаєте? — відгукнувся Гаел.
— Естраду, — вона коротко і чітко окреслила репертуар, і відразу до діла, — десять угриків.
— Знаєте щось із міжнародної?
— “Завжди кохатиму тебе”, амайранською.
— Годиться? — це до мене, — Піде, — і поліз у кишеню.
Жіночка, хитаючись, підійшла до музик, що награвали на народних інструментах Яснізорії — гітара, скрипка і банджо — повідомила їм замовлення і звернулася до відвідувачів “Мансарди”: