Однак, коло міської брами виникла проблема. Путь каравану перетнули працівники органів Упередження і Покарання, яких іще у народі кличуть Доку-Ментъ, зважаючи на їх характерну лексику. Це не обіцяло нічогісінько хорошого; власне, це тільки й того, що ритуальний збір, який часом проводиться при в’їзді до міста, але зустріти Доку-Ментів в понеділок завжди вважалося поганою прикметою. Троє представників стали посеред дороги у ритуальній бойовій позиції — права рука коло кашкета, ліва до клієнта, долонею вгору.
— Доку-Ментъ! — представився один з них, розпочинаючи ритуал.
Водій каравану витягнув товстий сувій із сургучевим догрузком і поклав руку до кишені — жест доброї волі і готовності до співпраці. Далі, за встановленим порядком:
— Права і тєхпаспаспорт, талон і страховка.
— В порядку, в порядку.
— В какому порядку? Прєвищили швидкость, платітє, платітє.
— Пробачте, не бачив.
— Пробачтє, платітє.
Тут водій мусив дістати гроші і виторгувати найліпшу ціну.
Ну, зрештою, і це залишилось позаду. Ми були у Вічному Місті, лишалось лише непомітно відділитися від каравану і знайти собі для серця одинокого притулок у кутку. Звичайно, існує такий вид послуг, як готель чи мотель, та з часом ці заклади надбали вузької спеціалізації: тепер вони є виїзними резиденціями шляхти і осередками профспілок працівників бордельного бізнесу. Медді, як представниця приватної ініціативи, відчувала глибоку відразу до профспілок, тож готелі ми обходили десятою дорогою.
Зате у Медді був один колега, що тримав нічний клуб “Марія-Магдаліна” спеціально для задоволення потреб вищих чинів Правовірної церкви. Там ще подають чудові коктейлі “Святий Дистилят”, “Молитовний Екстаз”, “Манна Піднебесна” і, особливо рекомендую, “Келих Грааля”.
Нам з Медді виділили невеличку кімнатку, та тішило усвідомлення того, що навряд чи кому заманеться шукати демонів у закладі для святих отців.
…ХVІІ…
Збіг тиждень, за який ми кілька разів зустрічалися з Гаелом — на час свого відрядження він знімав помешкання у Вічному Місті (не так просто було зустрітися з Люцифером, коли цього треба). Наші стосунки повільно наближалися до асимптоти: ми блукали вузькими вуличками нічною порою, слухали джаз, дивилися на зорі. Кожного разу, попрощавшись, я вже мріяла про наступну зустріч, геть, видно, здурівши на ґрунті осоружної романтики. Гаел володів мистецтвом поцілунку краще за всіх, кого я знала у цьому аспекті, але ж між поцілунками і позіханням є багато спільного — тільки ще більше спати хочеться, щоправда у відповідно різному значенні, тож необхідно контролювати ситуацію. Це завжди було моєю сильною стороною, завжди, та не зараз. Я відчувала себе на краєчку прірви, звідки долітає свіжий вітерець і шумить водоспад, а я не можу змусити себе подивитись вниз через вроджений страх височини. Намагаючись вгамувати цей нераціональний страх, я близько познайомилася з господарем “Марії-Магдаліни”, за сумісництвом іще й штатним барменом, паном Аврелієм.
Якось суботнього вечора шановний пан Аврелій пригощав мене своїм улюбленим коктейлем “Перлина Вавілону”, викладаючи в доступній формі суть своєї концепції скороприйдешнього Царства Божого.
— Розумієш, Делі, мені це уявляється, як прекрасне місто… — він замріяно пошкріб сиву потилицю, — ідеальне місто, адже туди потраплять лише достойні, тільки вибрані.
— Град Божий?
— Щось таке. Керуватимуть цим Градом святі мученики, їх правління буде мудрим, заснованим на любові і взаємослужінні.
Хильнувши “Перлини”, я знахабніла і дозволила собі заперечити:
— Пан Аврелій, та це ж клята утопія! Де ви таке бачили — правління, засноване на любові? Це ж все одно, що організувати Доку-Ментів у службу соціальної роботи на громадських засадах.
— Ну, це зовсім інша справа. Доку-Ментів у Граді Божому не буде.
— О! Мені починає подобатися ваш підхід до градотворення.
— Це буде зовсім нетакий Град. От Вічне Місто — це… Овва! Евріка! Оба-на!