— Та що ви собі думаєте? — я зірвалася на дикий крик — Я ж не повія якась! Не чінклітера! Не тварюка дика в лісі! В мене є почуття!
— А ще в тебе є Дикий ГоН. І це тобі дорогого може коштувати.
— Добре тобі, Медді, повчати. Експлуатуєш тут Бішопа, так, що він і очами поворухнути не в силі, та й живеш спокійно, як кілер на пенсії. Чи під рукою тримаєш на чорний день, як таблетки від алергії, оце розумію, любофф!
— Аделін, — прохрипів Бішоп, — ти про це пошкодуєш!
— Та не переймайтеся, шановний. Ви не одинокі в своєму прагненні на халяву вдовольнити основний інстинкт. А вона ж і грошей не візьме і, не дай Боже, до ЗАГСу не потягне. І взагалі, жінка матеріально забезпечена, без шкідливих звичок. Чим погано?
Вони, здається, були трохи шоковані. Я знов щось не те сказала? Ну, в мене завжди були проблеми з правильним формулюванням своїх думок. Ледве не плачучи, я метнулася вгору сходами і зачинилася в кімнаті. Там на нічному столику лежала телепечатка. Мусила лежати. Аж всередині похололо — тепер ця чорненька симпатична штучка, єдиний мій засіб зв’язку з Гаелом, зникла. І я відразу ж зрозуміла, що несамовито хочу його бачити. Звичайно ж, не тільки бачити, та я намагалася не думати про це. Я так звикла до того, що в мене є що протиставити самотності, а тепер що, все, табу? Це ж, напевне Медді, або Бішоп підступно поцупили ту річ, поки я спала янгольським сном. Турбуються, гади.
Я одяглася і вибігла на двір.
Дозволивши своїй інтуїції обрати довільний маршрут, я жваво переставляла ногами, оскільки свіже повітря і фізичні вправи були бальзамом для мого зраненого лібідо. Тут моя інтуїція і вчинила великий підсвідомий ляпсус — дуже скоро я опинилася під великим каштаном біля пам’ятника Герою. Молодець, Аделін, принаймні, ти чесна перед собою. Я взяла пляшку пива і сіла на лавку.
Знаю, що не варто так робити. Оце, пивце, винце, зіп’юся нанівець, і єдина тоді перспектива — вивчати реалії життя у польових умовах витверезника. Чи податися до монастиря — Стародівочого, і написати продовження 48-томного пригодницького роману про грішну любов капіталу до виробничих сил? Може, зайнятися самоосвітою — вивчати семіотичне поле постмодерністських текстів, чи там займатися йохою за методом Бей-Бая Йоханного і його послідовників йохариків?
А може просто зійти з розуму на грунті алкогольного токсикозу? До речі, я давно вже чую якісь дивні голоси, особливо зранку “треба вставати!” — “кому треба? тобі треба?”, чи скажімо, як ідеш з Університету напівживий, а до тебе на вулиці вітаються якісь незнайомці, з виду алкоголіки, наркомани, бандити і туніядці. Це нормально? Правда, лише потім розумієш що то — твої найкращі друзі, колеги чи сусіди. Але останнім часом, я стала чути якісь незрозумілі звуки за спиною, а обернешся, нема нічого. От і зараз…
Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.
— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?
— Ви до мене звертаєтеся?
Мене проігнорували.
— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…
Її голос набув загрозливих інтонацій.
— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.
— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.
— Дівчино, чому у вас такі дикі очі? Вас не задовольняє державний бюджет на 1959 рік? Якщо у вас гормональний стрес, не треба наносити ракетно-бомбових ударів по сусідніх державах. Як пахотять азалії на могилці моєї коханої! О-ла-ла, дарлінг! Ви маніпулюєте обставинами, щоб не залишати собі вибору. Вибори чергового депутатського складу не замінять вам смаку справжнього харчового наповнювача… Лярвонька моя, одноокая, як я… А-ай, ха-ха-ха. Ой, люлі, шикидим, шикидим…
Жінка підправила зачіску і заусміхалася.
— Не страждай на єрінду, я йду, я йду.
Потім вона акуратно витрусила бичок з мундштука і пішла собі, наспівуючи уривки з гімну Гаудеамус.