Гіпотеза, враховуючи аксіоми демонології, полягала в тому, що Банкір домовився з Люком про отримання бажаної посади шляхом розкріпачення інгібованих характеристик, себто неправомірним звинуваченням і звільненням попередника, за що Люк, схоже, хотів заручитися його підтримкою у вирішенні питання про надання позики. Потім, видно, якісь у них виникли непорозуміння, і штрейкбрехера було усунено. Чому для Люка вигідним було вибити все ж таки отримання позики?
МІФ працював уже з кількома сусідніми країнами, і наче ж всі задоволені… Однак… Тут у мене спрацювала складна асоціація, пригадався один з найромантичніших романтичних вечорів моєї безумної юності, підтоптана пісенька про підтоптане кохання, і демон з каблучкою, на якій було написано “Університет Герарта”. Он воно!
— Люди! — прошепотіла я, щоби не відлякати геніальну здогадку.
— Що, нелюдь? — миттєво зреагував неодноразово дістатий мною Бішоп.
— Теодоре, не смійте мене ображати, а то я просто визнаю вас недієздатним через дзеркальну хворобу, — я звернулася до генерала, який виглядав найбільш розважливим з усієї, загрузлої в демонічних кознях, компанії, — Згадайте, минулого року… Економічна криза в Кінг-Конгу, тоді впало виробництво, споживання і перерозподіл, сталася девульвація (так, здається), деградація і дефенетрація (тоді, contra spem, бракери пострибали з вікон) і, хоча через це звільнилося багато робочих місць, безробіття сягнуло небосхилу. Тоді, ходили чутки, що винен МІФ, який висунув і оприлюднив такі умови, що в усіх складалося враження, що економіка країни здохла і засмерділася, піднялася паніка, всі можливі курси впали, і країна розвалилася просто на очах. Але приїхали професори з Університету Герарта, всім пояснили за допомогою різних кривих, прямих і ламаних, що в усьому винне таке абстрактне поняття, як ананке, і таке конкретне, як вкрай дебільне керівництво. Олігофренів, що, виявляється, вміло приховували дефекти інтелекту, було усунено, а МІФ все таки всунув свою позику, на умовах, які повністю підпорядкували Кінг-Конг Амайрані.
Впала тиша, генерал дивився на мене, як на якогось юродивого, що розпочав практику з черевопровісництва. Бішоп і Ап-Перкот споглядали замислені обличчя один одного, а Медді — власні нігті.
— Треба поспілкуватися з Міністром, — вирішив генерал.
— Васька, припини мучити Скіннера! — закликав молодика у халаті гуманний Теодор, — а йди зараз до Міністрества і передай, що Зозуля хоче поспілкуватися.
Хлопець піднявся і вийшов. Я провела його очима. Керубіно. Бішоп ненавмисне наступив мені на ногу.
— Яка недоречна мстивість, — зауважила я.
— Чого б це ще? Я про молоді кадри піклуюсь.
Молоді кадри повернулися за кілька хвилин з пікантною новиною. У приймальній Міністра повідомили, що він поїхав на зустріч з керівником ЗБОНЧу. Генерал показав всім присутнім, як робити великі очі.
— Якісь зміни у штатному розкладі?
Ап-Перкот:
— Боже збав. А куди поїхав?
Хлопець:
— До абатсвтва.
— Куди? Чого він туди поїхав?
— Ви його запросили.
— А я що — ідіот його туди запрошувати?
Юнак красномовно стенув плечима.
— Нес-сумісно з посадою, — з почуттям сказав полковник і сполохано оглянув присутніх, — гррм, що це значить?
— Люк? — Медді висловила те, що крутилося на язиці в усіх нас.
— Диявол! — дуетом проказало керівництво.
До абатства ми їхали швидко, у чорній кареті божевільні з ескортом чотирьох пар кінних санітарів. Виглядало, як транспортування якогось особливо агресивного маніяка з восьмим даном айкідо.
Абатство було старим і майже покинутим — залишились тільки ентузіасти. Навколо стін абатства бігали шеренгами захекані монахи у гумових чоботях, наспівуючи маршову пісеньку “Гей, на горі та й ченці живуть” для підняття духу. На подвір’ї коло дзвонарні проводилися вчення, і чути було команди “Рівняння на хоругви!”, “Хрест на плече, лівою, лівою!”; біля резиденції абата стояв екіпаж з емблемою Міністерства Фінансів — рука, яка підкидає монетку. Ми, як скажені ведмежатники, увірвалися до абатових покоїв і завмерли на порозі.